Справедливість і репарації не можуть чекати закінчення війни

Share

Іглас Ахмед, SIHA Network 

Read in English Lire en français Leer en español

Ця стаття є частиною спеціального випуску нашого інформаційного бюлетеня Just Reparation, присвяченого Судану. У ньому представлені погляди фахівців, правозахисників та організацій, які працюють разом із постраждалими від катувань та інших серйозних порушень прав людини в Судані. Цей спеціальний випуск присвячений поточним дискусіям, ініціативам і можливим шляхам забезпечення права на відшкодування шкоди для жертв конфлікту в Судані.

Прочитати інформаційний бюлетень

Я народилася і виросла в Аль-Фашері, звідки походять мої спогади, моя сім’я і значна частина моєї ідентичності. Під час цієї війни я втратила людей, яких любила, і життя, яке знала, я бачила, як місто, яке я називаю домом, зазнавало неймовірного насильства. Тож коли я говорю про справедливість і репарації в Судані, я говорю не лише як людина, яка працює з тими, хто вижив. Я також говорю як людина, яка знає, що таке втрата, що означає чекати і як боляче думати, чи прийде колись справедливість.  

І мій досвід не відокремлений від того, що пережили багато жінок у Дарфурі. 

Деякі жінки, які пережили сексуальне насильство під час конфлікту в Судані, що почався у 2003 році, відновили своє життя в таборах для переміщених осіб, але після квітня 2023 року були змушені знову тікати. Деякі зіткнулися з новим насильством і втратами. Їхнє життя не можна чітко поділити на «конфлікт у Дарфурі» та «поточну війну». Шкода накопичується.  

Ось чому постраждалі не повинні чекати, до встановлення миру для початку отримання репарацій.  

Репарації часто розуміють як грошові виплати. Хоча компенсація є важливою, вона не є єдиною необхідною формою репарацій. Завдана шкода та понесені втрати значно виходять за межі того, що можуть охопити невеликі конкурси чи стартові фонди. Коли ми спілкуємося з постраждалими, ми чуємо, що відновлення справедливості також починається з визнання. Наприклад, для жінки, яка роками несла на собі стигму зґвалтування, важливо почути, що скоєне щодо неї було злочином і що відповідальність за нього лежить на правопорушнику. 

Складне питання — як це зробити, поки Судан досі перебуває у стані війни:   

Репарації мають рухатися одночасно двома напрямками. Перший — це термінова тимчасова підтримка, яка вже зараз охоплює постраждалих: медична допомога, психосоціальна допомога, підтримка засобів до існування, юридична допомога, заміна документів і безпечна підтримка дітей, народжених внаслідок зґвалтування. Друга — це довгострокова програма репарацій, орієнтована на постраждалих, гендерно чутлива і пов’язана з відповідальністю. Перший шлях може розпочатися навіть в умовах слабких державних інституцій; другий має бути побудований так, щоб екстрена підтримка стала частиною надійної системи репарацій, а не заміною справедливості. 

Інституції залишаються ослабленими, а люди, які пережили порушення, розпорошені по різних країнах. Проте ці реалії мають впливати на те, як саме забезпечуються репарації, а не ставати виправданням для їх відкладення. Ми можемо розпочати з всеосяжної національної програми, яка визнає стійкість і витривалість постраждалих, навіть якщо її повна реалізація сьогодні може бути неможливою. 

Міжнародні дії: справедливість і репарації мають настати вчасно 

Дарфур показує нам, чому час є важливим. 9 грудня 2025 року Міжнародний кримінальний суд (МКС) визнав Алі Мухаммада Алі Алі Абд-Аль-Рахмана (Алі Кушайб) винним за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні в Дарфурі у 2003 та 2004 роках, включаючи зґвалтування. Для постраждалих, які чекали понад два десятиліття, це визнання мало значення. Провадження репарацій у цій справі вже триває.  

Однак цей обвинувальний вирок було винесено в той час, коли багато громад Дарфуру знову стикаються з тяжким насильством. Незалежна міжнародна місія Організації Об’єднаних Націй зі встановлення фактів щодо Судану (FFM) повідомила, що Сили швидкої підтримки (RSF) та пов’язані з ними збройні угруповання здійснюють цілеспрямовані напади на неарабські громади в Ель-Фашері та його околицях, зокрема на цивільних осіб із народів загава, фур, масаліт і тунджур. Місія задокументувала вбивства, зґвалтування, сексуальне рабство, примусове переміщення та переслідування. 

Для спільнот, які пережили жахи 2003 року, це повторення глибоко підірвало довіру до міжнародної справедливості. Люди ставлять болісне питання: якщо правосуддя триває понад двадцять років, але ті самі громади можуть знову бути атаковані силами, що виникли з структур, відповідальних за попередні злочини, від чого їх захистила ця справедливість?  

Для багатьох постраждалих ці події відбуваються на очах у світу. Правосуддя рухається повільно, тоді як члени тих самих спільнот продовжують стикатися з вбивствами, переміщенням і сексуальним насильством. Ось чому деякі жертви та громади втрачають довіру до механізмів міжнародного правосуддя. Вони запитують, що означає відповідальність, якщо вона визнає вчорашні злочини, але не може запобігти їх повторенню.  

Що потрібно? 

Репарації мають вирішити цю кризу довіри, щоб бути ефективними. Визнання має супроводжуватися відповідальністю, захистом і серйозними зусиллями для запобігання повторенню. Інакше обіцянка «гарантій неповторення» стає важкою для постраждалих.  

Коли ми слухаємо постраждалих, їхнє розуміння ремонту часто є практичним. Одна жінка, переселена до Чаду, сказала нам: «Мені потрібна психологічна підтримка. Я далеко від своїх дітей.» Інша попросила надати місця, де постраждалі могли б зустрічатися, підтримувати одне одного та розвивати проєкти для засобів до існування. Ці запити розповідають нам, як виглядає справедливість у повсякденному житті: лікування, освіта, дохід, безпека, спільнота та можливість відновлення.  

Саме тому жіночі організації та мережі постраждалих мають бути в центрі розробки та впровадження репарацій. Їхній досвід і експертиза є незамінними для визначення, які шкоди визнаються, які форми репарацій мають значення, як жінки можуть безпечно отримувати доступ до процесів репарацій, а також як програми контролюються і оцінюються. Постраждалі — це не просто свідки судів чи джерела інформації для звітів. Вони є правовласниками, чиї голоси, пріоритети та агентність мають визначати кожен етап процесу відшкодування. 

Для тих, хто вижив, репарації можуть починатися з чогось простого, але глибокого: з «Ми вам віримо. Те, що сталося з вами, має значення. І ми не приймемо, щоб це повторилося з вами». 

Підписатися на Just Reparation

Читайте інші статті цієї серії:

Цей випуск інформаційного бюлетеня Just Reparation був спільно профінансований Європейським Союзом. Відповідальність за його зміст несуть виключно організації, які підготували цю публікацію, і він не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.