Народжені внаслідок злочинів: відкрите питання для етапу репарацій

Share

Матмура

Read in English Leer en español Lire en français

Ця стаття є частиною спеціального випуску нашого інформаційного бюлетеня Just Reparation, присвяченого Судану. У ньому представлені погляди фахівців, правозахисників та організацій, які працюють разом із постраждалими від катувань та інших серйозних порушень прав людини в Судані. Цей спеціальний випуск присвячений поточним дискусіям, ініціативам і можливим шляхам забезпечення права на відшкодування шкоди для жертв конфлікту в Судані.

Прочитати інформаційний бюлетень

Ще не визначено, що саме етап репарацій у справі Прокурор проти Алі Кушайба може запропонувати людям, народженим внаслідок злочинів, за які він був засуджений. Питання настільки незвичне, що навіть назвати цю групу важко. Їх зазвичай описують як дітей, народжених внаслідок зґвалтування, хоча ті, хто народився після нападів на Дарфур 2003-2004 років, зараз мають трохи за двадцять. Дехто може не описувати себе в таких термінах. Будь-яка серйозна спроба зрозуміти, що може означати відновлення для них, має починатися з визнання того, наскільки мало достовірно встановлено про те, хто вони, скільки їх і чого вони хотіли б.

Наявні відомості здебільшого походять від жінок, переміщених у 2003-2004 роках, які розповідали, як виховували цих дітей. У їхніх свідченнях незмінно йдеться про те, що свідоцтва про народження та національні ідентифікаційні номери не видавалися; що дітей називали незаконнонародженими й казали їм, що вони нічого не варті через те, що було зроблено з їхніми матерями; і що декому з них, хто тепер сам має дітей, так само не вдалося зареєструвати власних дітей.

Ця шкода має багато форм. Це не одна травма, отримана у 2003-2004 роках, а статус, нав’язаний при народженні, який обмежує можливості та доступ до прав на кожному етапі життя і тепер передається новому поколінню. Ці прояви відчуження з часом накопичуються, і ціна бездіяльності зростає з кожним роком. Саме це робить цивільну документацію особливо важливою формою реституції для цієї групи. Консультації з постраждалими та партнерство з місцевими жіночими організаціями можуть посилити як процес, так і його результати, допомагаючи завдяки місцевим знанням і досвіду долати травму поколінь, соціальну стигму, безпекові проблеми та інші бар’єри.

Відсутність документів може бути тісно пов’язана із суданським законодавством. Згідно із суданським законодавством про особистий статус, юридична ідентичність випливає з nasab (походження по батьківській лінії), а для реєстрації зазвичай вимагалося вказати ім’я батька. Стаття 149 Кримінального закону 1991 року в редакції, чинній у 2003 році, визначала зґвалтування як zina (перелюб) без згоди, через що на заяви про зґвалтування поширювалися правила доказування, передбачені для перелюбу, а жінки, які не могли довести напад, наражалися на ризик кримінального переслідування. Ці норми діяли до лютого 2015 року, тоді як Закон про докази 1994 року, схоже, і далі розмивав межу між цими злочинами. Стаття 135 дозволяла переривання вагітності протягом дев’яноста днів, якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування, але доступ до нього залежав від форми 8, яку можна було отримати лише в поліцейських відділках і затверджених закладах і яка часто була недоступна в сільській місцевості Дарфуру. Закон про дитину 2010 року передбачав реєстрацію дітей, народжених поза шлюбом, але був ухвалений через шість років після народження багатьох таких дітей.

Це питання є нагальним, а не ретроспективним, тому що ті самі злочини скоюють у Дарфурі й зараз. Управління ООН з прав людини підтвердило 546 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у період із квітня 2023 року до квітня 2026 року в шістнадцяти з вісімнадцяти штатів Судану, внаслідок яких щонайменше 59 жінок і дівчат завагітніли або народили дітей, застерігши при цьому, що ці цифри відображають лише частину того, що сталося. У доповіді зазначено, що діяння, скоєні в Дарфурі, становили злочини проти людяності, і зафіксовано, що у 2023 році масалітським жінкам казали, що вони народжуватимуть дітей нападників (СШП).

На більшій частині території Дарфуру немає дієвої системи реєстрації, немає реального доступу до переривання вагітності та немає органу, який забезпечував би захист. Жінки, переміщені два десятиліття тому, описували ті самі злочини, які зараз скоюють проти їхніх дочок. Однак репарації прив’язані до злочинів, за які винесено обвинувальний вирок, і до встановлених дат і місць їх скоєння. Немає потреби заперечувати це правило, щоб усвідомити, яким воно має видаватися зсередини сім’ї, де одне покоління визнано, а наступне – ні, або що наказ виконуватиметься в умовах конфлікту, який триває, а не після його завершення.

Доктрина не є закритою. У справі Онгвена (Уганда) МКС визнав дітей, народжених внаслідок сексуального насильства, самостійними бенефіціарами і розцінив відсутність документів, що посвідчують особу, як шкоду, що дає підстави для репарації. Відмінності між ситуаціями в Уганді та Судані є суттєвими. У справі Онгвена діти, про яких ішлося, були переважно пов’язані зі злочинами, скоєними в межах системи викрадень і утримання в полоні, створеної «Господньою армією опору» (ГАО). Тому групу постраждалих було визначено за такими статусами, як викрадення, примусовий шлюб і примусова вагітність, – усі вони були включені до обвинувачення та розглянуті судом, а багато хто з тих, хто повернувся, пройшов через центри прийому, де вівся принаймні якийсь облік. У Дарфурі, навпаки, зґвалтування відбувалися під час нападів на села та громади. Аналогічного реєстру немає, а постраждалі та їхні діти тепер розпорошені по таборах і по різні боки державних кордонів. Крім того, на момент видання наказу про репарації в Уганді вже понад десять років не було активного конфлікту, тоді як будь-який подібний захід у Судані довелося б реалізовувати на тлі збройного конфлікту, що триває.

Значення справи Онгвена полягає в тому, що палата може назвати цю категорію постраждалих і розглядати відсутність документів як шкоду, що підлягає відшкодуванню. Це не обов’язково доводить, що методи ідентифікації, використані там, можна перенести в інший контекст.

Складніші проблеми – доказові та соціальні, і вони суперечать одна одній. Від дорослого заявника очікуватимуть, що він вкаже, як або де він народився. Багато хто в цій категорії цього не знатиме. Ті, хто знає, часто дізнавалися про це у формі образи. Вимагати такої заяви означає просити людину офіційно зафіксувати той єдиний факт, який найбільше здатен загрожувати її соціальному становищу там, де вона живе, а потім просити її матір підтвердити це. Право на отримання репарацій, яке можна було б установлювати на підставі презумпції, прив’язаної до фактичної бази злочинів, а не до індивідуального розкриття інформації, видається найменш шкідливим шляхом. Така сама обережність потрібна й щодо надання репарацій. Заходи, спрямовані на цю групу, необхідні, але якщо їх помітно відокремити, на місцях їх можуть сприйняти як преференційне ставлення, і вони ризикують посилити стигму, яку мали б долати. Інтегрувати їх у колективні пакети, доступні для всього постраждалого населення, пояснювати логіку таких рішень і виражати пріоритетність через черговість, а не через диференційований розподіл, – це, видається, більш обґрунтований підхід.

Залишається відкритим питання, чи можна визнати людину постраждалою, не вимагаючи від неї самої заявити про це? І що інституція винна людині, яка, можливо, ніколи не захоче подавати заяву? Чи є юридичний статус, що виник при народженні й досі діє через два десятиліття, триваючою шкодою чи завершеною? І хто це вирішує? Чи може наказ, обмежений однією особою та кількома місяцями 2003 року, визнати шкоду, яка завдається знову, поки цей наказ пишеться? Чи обов’язково визнання закінчується на межі засудження? Чи відповідь узагалі криється в репараціях? Це не ті питання, які буде вирішено на цьому етапі, але умови, які він встановить, – як названо цю категорію, наскільки вузько чи широко її окреслено, чи поширюється вона на друге покоління – визначатимуть і те, що успадкує будь-який пізніший суданський чи інтернаціоналізований механізм, і те, скільки з цього доведеться доводити заново від самого початку.

Підписатися на Just Reparation

Читайте інші статті цієї серії:

Цей випуск інформаційного бюлетеня Just Reparation був спільно профінансований Європейським Союзом. Відповідальність за його зміст несуть виключно організації, які підготували цю публікацію, і він не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.